Цитати Люко Дашвар

Люко Дашвар

Люко Дашвар

Українська письменниця

Люко Дашвар (справжнє ім'я Ірина Іванівна Чернова) народилася у Херсоні 3 жовтня 1957. У школу пішла у 8 років.  Вірші та оповідання почала писати ще у школі. Отримала дві вищі освіти: Одеський інститут легкої промисловості (бакалавр за спеціальністю «інженер-механік») та Академія державного управління при Президентові України (магістр за спеціальністю «державне управління»).

Після отримання першої вищої освіти (технічної), працювала за інженерною спеціальністю, вийшла заміж, народила дітей. Потім звільнилася та пішла працювати обліковцем листів у газету. З 1986 займалася журналісткою. В 1991 стала головною редакторкою місцевої газети. Працювала головою комітету у справах преси в Херсонській обласній держадміністрації, створила 2 власні газети. Згодом переїхала у Київ.

З 2001 головна редакторка газети «Селянська зоря», займалась написанням текстів для жіночих журналів. Саме період роботи у «Селянській зорі» письменниця визначає як незабутній життєвий досвід, саме у цьому виданні письменниця вигадала там рубрику «Пам'ятаю все життя», у якій люди, надсилаючи до редакції листи, розповідали в них про єдиний незабутній факт свого життя. Навчалася на курсах сценаристів професора Річарда Креволіна (20 років викладає в голлівудських кіношколах). Відомо що письменниця також навчалася у школі практичної журналістики та на курсах з нейролінгвістичного програмування.

З 2006 року займається тільки літературною діяльністю (написанням книг та сценаріїв серіалів).

Перший роман Дашвар «Село не люди» вийшов у 2007 році й став лауреатом премії конкурсу «Коронація слова 2007». Наступний роман «Молоко з кров'ю» став дипломантом «Коронації слова 2008» та переможцем конкурсу «Книга року Бі-Бі-Сі — 2008». Третій роман авторки «РАЙ.Центр» став дипломантом конкурсу «Коронація слова 2009» у категорії «Вибір видавців». Восени 2010 року вийшов четвертий роман письменниці «Мати все». 2012 року конкурс «Коронація слова» надав письменниці відзнаку «Золотий письменник України», що надається письменникам, чиї твори продалися накладом понад 100 тис. примірників.

У період з 2011 по 2012 роки авторка презентує трилогію «Биті є» — серія, що складається з трьох романів, кожен з яких описує подальше життя одного з трьох хлопців — героїв роману «РАЙ.Центр» — Макара, Макса та Гоцика. Перший роман трилогії «Биті є. Макар» вийшов у 2011 році накладом 15 тис. прим. Друга частина трилогії «Биті є. Макс» вийшла на початку 2012 року накладом у розмірі 25 тис. прим. Останній роман серії «Биті є. Гоцик» було видано влітку 2012 року накладом 30 тис. прим.

У 2013 році вийшов восьмий роман письменниці «На запах м'яса». 2 лютого 2016 року відбулася офіційна презентація книги "ПоКров" та зустріч із авторкою у Києві. 16 серпня 2018 році вийшов новий роман письменниці - "Ініціація". У 2020 році вийшов роман "#галябезголови" виданий видавництвом «Клуб Сімейного Дозвілля». У 2021 році видано ще один роман "Село не люди 2. Добити свідка" видавництвом «Клуб Сімейного Дозвілля».

Псевдонім Люко Дашвар письменниця вигадала, зібравши склади і літери імен дорогих для неї людей.

Оце і наші душі можна розрівняти, як той степ. Щоби ніде ні бугорка. Щоби - усе як по маслу. Щоби - як треба радіти, то душа мусила б радіти, а не плакати.
А щасливі нічого не помічають.
Щастя згасне без свіжого вітру.
Образа душу ятрить і, сільки не заливай її горілкою, ще глибше в'їдається.
- Життя нам обом...серце вирвало. Не загоїться...А жити треба.
- А що головне? - Аби серце вільно дихало.»
Краса — то кров з молоком. А ми з тобою — молоко з кров'ю. Те саме, а люди очі заплюють.
А що любов… Ну, рік-два, а потім люди звикають одне до одного, горе та біда їх докупи зліплять — не розчепити, отак і сунуть по життю до останку.
Очі заплющила — наче зім'яту душу замкнула.
Столиця - така омана. Розкидає перед людиною купу шансів взамін перефарбовує - себе не впізнати.
Ніде такого нема, щоби по чай через півсела до якогось кафе пхатися. Люди при тямі чаї вдома розпивають.
Скільки можна прожити, коли біля серця гостра скіпка підозри і ревнощів?
- Гроші, шмотки, кар'єра - фігня! - казав. - Спершу себе сотвори... Пізнай світ, людей, традиції, історію, культуру, щоби знати, де ти є посеред них. Лети легкою пташкою, бо бід немає. Їх придумали люди..
— Чого ти хочеш від життя?! — Хочу мати головне! Щоби без вагань відмовлятися від зайвого.
-Ти...його...любиш? - Здається... Як його побачу...слина у роті. Чи навпаки - пересихає. - Це і є любов? - Я й сама не знаю. Здається так...
Душа твоя чиста розірвана навпіл, і не знаєш ти, що добре, а що зле. А як того не розумієш, то й бредеш навпростець, хоч шляхи самі під ноги просяться. Ти дивишся навкруги — оце діло нібито добре, а придивляєшся — у багнюці воно втопло. І далі бредеш без кінця і краю. І ось — знову багнюка. Ти руку простягла — та ні, це ж чисте озеро. А всі навкруги — сліпі! Сліпі й кричать тобі: «Багнюка!
І що нам той день? — дивилася на Стьопку здалеку, гортала сумні думки. — Хіба можна було довірити кохання дню? Людські погляди розірвали б його на шматки лише за один такий день. І згадки б не лишилося. Ні… Любов — не для чужих очей. Любов — то таємниця. Незбагненна примха безрозсудного серця. Квітка папороті. Палкі обійми під сонцем не змусять ту квітку розпуститися вночі. Тільки — дві зорі, що раптом перестануть світити холодним блакитним вогнем, запалають теплим світлом любові і впадуть у своє кохання, як у темний, безлюдний ліс, де на них уже чекає квітка папороті. І що його бідкатися про загублене життя? Любов — краща за життя. І щоби це зрозуміти, треба прожити ціле життя.
У людини є тільки одна перевага - її гідність. А творчість - не привілей для обраних. Вільна творчість притаманна кожній людині, коли позбавляється рабського ярма.
Варто лише взяти — гроші самі перекроять норми моралі.
«Куди ті дурні люди поспішають? Чому так похапливо скидають одяг? Що їм за втіха — голими тілами одне одного обпікати і плакати, наче сльози ті опіки змиють?»
Особистості не проростають під ковдрами.
Якби не Майдан, ніколи б не дізналась. що в світі так багато справжніх людей.
126 предків до сьомого коліна по батьківській і материнській лініях. У додатковому скелеті людини сто двадцять шість кісток. Наче сім колін предків. А голова, хребет, навколо серця - то основний. Чому так? Хоч які предки, думай своєю башкою? Май свій стрижень, дай волю своєму серцю?
Ну, що таке смерть? Що по смерті дізнаєшся?... А життя розкаже - і про друзів, і ворогів. Про любов, про справи.
Дурне діло - чужих родичів шукати. Свої предки в спини дихають. А таємниць своїх не відкривають лише тому, що не дуже вони комусь із нащадків і потрібні. А їм би було що розповісти...
Хворієте? - Ні. Принамні якщо і хворію, то не знаю про це. Або - так! Хворію. Ми всі нині дрімучі та хронічно хворі.
Тобто йшла ти по життю - і ось перед тобою декілька дверей. Ти обираєш одні, хоч і вагаєшся перед тим: смикаєшся то до одних, то до других, то до третіх. Але розірватися неможливо, і ти довіряєш серцю, а воно шепоче: тобі сюди, ось до цих важких дубових дверей, за ними тобі буде комфортно, цікаво, перспективно. Ти підходиш і розумієш ще до того, як відкриваєш їх, що за тими дверима... За ними шанси, які ти колись змарнувала чи просто неправильно трактувала. То неважливо. Головне, ті шанси - мертві. До них немає сенсу повертатись.
— Любов — ідея, — перебив Платон. — Любов існує незалежно від людей. Люди... Вони воюють, воюють, аби тільки захопити цей трофей — любов. А на війні спарведливості нема, доброї волі нема — тільки кров. Поки хоробрий своїм життям торує шлях, підлота головний трофей уже за пазуху кладе. А хоробрий усіх переміг, до скарбниці дорвався, дивиться — трофеї такі дрібні та негідні. А щось же треба взяти. Не дарма ж воював. Не з порожніми ж руками з битви повертатися. Любов — трофей битви. Годі шукати гармонію. Краще відчувати того, хто тобі потрібен.
— Філософія... — пробурмотів Стас безпорадно.
— Так. Найголовніше філософське питання в тому, хто з двох у любові вважає себе трофеєм, а хто — завойовником. Часто ролі змінюються. Як і оцінка самого трофею.
Життя ніколи не виправдовує наших сподівань. Щасливий той, хто готовий залишити їх у сентиментальних спогадах, щоби приймати радість реальності.
Чому я розумний заднім числом?
Як совість не кривиться — тільки тоді душі тепло Подробнее на livelib.ru: https://www.livelib.ru/author/228436/quotes-lyuko-dashvar/~5
- Твоя боротьба - завжди чиєсь горе, незважаючи на те, що що це: душогубки, продаж зброї, назв'язування демократії, заклики померти за ідею чи просто вимога всіх худнути до розмірів ляльки Барбі. Нав'язування іншим своїх принципів - безпринципне міщанство.
Коли справа про гроші – татко завжди пильнує. Можна навіть не казати про них, а подумати – все одно вчує.
– Здається, щедро тут наливають тільки горілку, – спробував пошуткувати Денис.
От, ніби, що на серці, те й на вустах.
Серед багатих ідіотів повно — як штучних діамантів у ювелірному салоні. Сяяти сяють…
Якщо і рятувати, то тільки любов. Не ту, яку з дня у день намагаєшся заслужити щоденною, відчайдушною працею душі й тіла.
Шляхи зрозумілі, як у голові чисто: хоч мільйон їх простели, один обереш упевнено; а розгубленим – біда: метушаться, мордуються – і прямо би податися непогано, і ліворуч би треба, і з протилежного боку чимось таким принадним вабить, не встояти. А ще можна поміж шляхів по узбіччю, чи взагалів не рухатися, а чи назад повернути...
- То знак для всіх. Як український прапор майорить - значить, ми вдома і раді гостям.
Драматичні події у відповідь вимагають дії. Чи протидії. Хочеш вижити, скороти словниковий запас до дієслів: усвідомити, переварити, оцінити, не впасти, зібратися і довбати, довбати, довбати стіну, яка перегородила твоє життя, аж поки не впаде.
Мрії збуваються, треба тільки не здаватися і не опускати рук!
На одній ноті з життя зникає музика.
А якщо співають «Несе Галя воду, коромисло гнеться. А за нею Йванко, як барвінок в'ється», то Галі краще того Іванка позбутися, бо не може вона сподіватися щирої любові, якщо хлопець спокійно спостерігає, як дівчина з тим коромислом пупа рве.
Справи й жертви без любові не мають ціни, бо їх роблять руки, розум, воля, та не серце. Від того в нас так мало радості й натхнення до життя
- Отож і біда, що інститут до освіти прирівняли. Освіта - від "світоч". Коли світло в душі оселяється. Коли живеш так, щоби осяяну душу не заплямувати. Вивчення математики, менеджерської справи чи юриспруденції до освіти ніякого стосунку не має. Так, ремесло.
Віднайти невідомі старі пісні – не проблема. Проблема – зробити це, відчуваючи себе частиною цих пісень, частиною кургану, людей, які навколо нього живуть
Мені… солодко? Солодко. Тоді чому так гірко?
Морозяка розгулявся — руки й у рукавичках дубіли. Цілував у щоки, нагадував: за тиждень Новий рік! Нове щастя, радість, мрії і сподівання. Загорніть у стару ковдру печалі, викиньте на мороз. Хай застигнуть хоча б до весни, а весна зі своїми рецептами прилетить. Допоможе.
Широкі жести — завжди приємні серцю вчинки.
Хто рахувати звик, тому важко щастя прийняти.
У селі все безпосередньо: якщо люблять, то вже до безтями, якщо ненавидять, то щонайзапекліше, якщо пробачають, то від щирого серця…
Мій світ. І нічого. Звикла. І не хочу нічого змінювати. І всі так живуть. У люди — з необхідності, а то все — у чотирьох стінах.
Менш ніж за добу складно перетравити приголомшливі одкровення, що перевертають життя з ніг на голову і вимагають, щоб та голова терміново заклала нові основи подальшого життя.
- Він?.. такий, знаєш, як вершина. Ніби і близько, та до нього тягнутися - все життя.
"Жити без тебе, Анастасіє, - каже, - не можу". А вона йому: "У вас єдиний вихід, Павле... Не живіть!"
Ви в люди поїдьте — з розбитим серцем повернетесь.
Прозріння двох для цілої держави — ніщо.
Чому свята такі гамірні, а горе таке безмовне?
В кожного своя доля. Хоч як не крути, а йдеш однією дорогою. На двіодразу не скочиш.
— То хай чоловік думає, ким йому стати. А дівчині думати — з ким бути.
— А я тепер дівок трахати не можу! — А любити? — прошепотіла. — Я ж кажу — не можу! Член не піднімається… — А ти серцем спробуй… — Трахати? — Кохати… — А-а-а, знущаєшся…
Що знають двоє, то знають усі.
Хто завтрашнього дня страшиться - сьогодні не живе.
Мрія - не чіткий відбиток майбутньої реальності, може дозволити собі що завгодно: виправити незрозумілу паузу, яка виникла в стосунках, надати тій паузі суб'єктивної логіки, не намагаючись зрозуміти позиції, сяяти так потужно, що втому сяйві реальні проблеми, загрози і небезпеки видаються пустопорожніми дрібницями, а втілення мрії - сенсом життя.
Мамці — та хоч на край світу, аби дитині краще.
Щоразу переконуюсь: історія — це філософія. Філософія нації.
Пісні у народі народжуються тільки під час славної доби. А українська славна доба — це козацтво. От і пісні народні — через одну про козаків.
Село — не люди. Розглядати село як скупчення людей — величезна помилка. Село — це традиції, це скарбниця нації, це продовження природного способу життя на противагу звихнутій урбанізації. Село повертає розуміння істинних людських цінностей. Радість простого…
Нащо нам чужі землі, ми й про свою мало знаємо.
Ніч – як ворота в безодню.
На що витріщатися? Скрізь люди однакові. Тільки на різних землях живуть.
– Я можу кинутися з вікна вниз, – знайшов вихід. Зрадів. Нащо вішатися? Це так неестетично! Краще – як сокіл! Із неба об землю.
– Брате, я тепер велика людина… Крупка-молодший розгорнув документ. – Помічник-консультант народного депутата? Я думав, принаймні радник Президента… Тих помічників – як вошей…
Тепер у мене стільки землі… Хоч свою державу оголошуй!
— Тобі — особливий подарунок, мій геніальний брате! Енциклопедичний словник, — показала на великий пакунок. — Важкий, як будь-які знання.