Authors
Categories

Цитати Ліни Костенко

Ліна Костенко

Ліна Костенко

Українська письменниця, поетеса

Лі́на Васи́лівна Косте́нко (нар. 19 березня 1930, Ржищів, Київська округа, Українська СРР) — українська письменниця, поетеса-шістдесятниця. Лауреатка Шевченківської премії (1987), Премії Антоновичів (1989).

У радянські часи брала активну участь у дисидентському русі, за що була надовго виключена з літературного процесу. Авторка поетичних збірок «Над берегами вічної ріки» (1977), «Неповторність» (1980), «Сад нетанучих скульптур» (1987), роману у віршах «Маруся Чурай» (1979, Шевченківська премія 1987), поеми «Берестечко» (1999, 2010). 2010 року опублікувала перший прозовий роман «Записки українського самашедшого», що став одним із лідерів продажу серед українських книжок у 2011 році.

Почесний професор Києво-Могилянської академії, почесний доктор Львівського та Чернівецького університетів.

Відмовилася від звання Героя України. У сучасній українській традиції входить до переліку найвідоміших жінок давньої та сучасної України.

Мати Оксани Пахльовської.

Відсталий ми народ, українці, зі своїми поняттями про кохання. Нам би все, як у пісні: "Я ж тебе, милая, аж до хатиноньки сам на руках однесу". Тепер би він її тричі трахнув по дорозі.

Мені обридли конфесії з політичним підтекстом. Московський патріархат, київський патріархат. Один всія України, і другий всія України. В очах двоїться – хто ж із них усіїший?

Україна пручається, як Лаокоон, обплутаний зміями. Вона німо кричить, але світ не чує. Або не хоче почути.

Я ніколи не дозволяв собі думати, що в Україні є п'ята колона. Але ж вона вже йде потоптом по моїй душі! Раніше ж принаймні ненависть до українців хоч якось камуфлювалася, а тепер тебе просто готові знищити: "Хотєли свою нєзалєжность? Вот вам!" Виїли Україну зсередини, як лисиця бік у спартанця, ще й дивуються – чого ж вона така скособочена? Чого кульгає в Європу, тримаючись за скривавлений бік? Всю обгризуть, як піраньї, і сипонуть врозтіч. Від України залишиться тільки скелет

А ви думали, що Україна так просто. Україна – це супер. Україна – це ексклюзив. По ній пройшли всі катки історії. На ній відпрацьовані всі види випробувань. Вона загартована найвищим гартом. В умовах сучасного світу їй немає ціни.

Скільки нас, людства, вже є на планеті? Мільярдів шість? І серед них українці, дивна-предивна нація, яка живе тут з правіку, а свою незалежну державу будує оце аж тепер.

Ми унікальна нація. У нас хліборобів морили голодом. Режисери ставили спектаклі у концтаборах. Поетів закопували у вічну мерзлоту. У кого ще є атомний саркофаг? А у нас є.

Люди вимагають правди – їм сервірують брехню.

І хто б там що кому не говорив, а згине зло і правда переможе!

Бог дав жінці розум, щоб було два полюси правди.

…кажуть, кохання – хімічний коктейль у голові на пару років чи місяців. Втім, буває і хімічний коктейль. У мене в житті був. Вдаряло в голову і розламувало стегна. А кохання – це інше. Кохання вдаряє в душу.

Не з нашим розумом, осягнути, як виглядає Бог. Я тільки знаю, що Той, хто запустив моє серце, Той запустив і Всесвіт.

Хто має право нам, людям, визначати мінімум?! Ті, що собі призначили максимум?!

Я нічого не боюся. Я боюся тільки причетності до ідіотів.

До всіх перинатальних хвороб державності ще й така халепа – виросли покоління, яким усе пофіґ.

…не в тому жах, що тепер жити важко, а в тому, що образливо.

Вічна парадигма історії: за свободу борються одні, а до влади приходять інші. І тоді настає лукава, найпідступніша форма несвободи, одягнута в національну символіку, зацитькала національним пафосом, вдекорована атрибутами демократії.

…чому канадський прем'єр-міністр може проїхати до парламенту на ковзанах по замерзлій річці через всю Оттаву, а у нас людей розкидають мало не в кювети, коли їде якесь цабе.

Краса – і тільки, трішечки краси, душі нічого більше не потрібно.

Так багато на світі горя, люди, будьте взаємно красивими!

Марудна справа – жити без баталій. Людина від спокійного життя жиріє серцем і втрачає талію.

Я всіх люблю, аби не заважали.

Чужа душа – то, кажуть, темний ліс.
А я кажу: не кожна, ой не кожна!
Чужа душа – то тихе море сліз.
Плювати в неї – гріх тяжкий, не можна.

Люди, як правило, бачать світ у діапазоні своїх проблем.

І що цікаво – серце у колібрі майже втричі більше, ніж шлунок. От якби так у людей.

Проблеми ж – як божевілля. Буйних ще можна вилікувати, а тихопомішані – то вже навік.

У кожного своя пустеля і свої міражі.

Людям не те що позакладало вуха – людям позакладало душі.

У всіх народів мова – це засіб спілкування, у нас це – фактор відчуження.

Ну, от і дожилася наша мова, була-була безсмертною в віках, але прийшли бендюжники від слова і потопили мову в матюках.

Скільки нас, людства, вже є на планеті? Мільярдів шість? І серед них українці, дивна-предивна нація, яка живе тут з правіку, а свою незалежну державу будує оце аж тепер.

Так, держава – це я, а не те, що вони з нею зробили. І якби кожен усвідомив, що держава – це він, то досі у нас вже була б достойна держава.

Ми – ушкоджене покоління. Ще від предків щось узяли, а нащадкам вже не маємо що передати.

Нашого цвіту по всіх борделях світу.

Кожному поколінню сняться свої кошмари.

Манія величі – це хвороба. Комплекс меншовартості – теж хвороба. Тільки ще гірша. Бо від манії величі станеш іспанським королем, як Поприщін у Гоголя. А від комплексу меншовартості відчуєш себе комахаю і побіжиш по стіні, як Грегор у Кафки.

Шкода, що в жінках так швидко вмирає Ассоль.

Там, де в жінок не розвинуте почуття честі й гідності, процвітає моральне невігластво чоловіка.

Така любов буває раз в ніколи.

Несказане лишилось несказанним.

Пристрасть – це натхнення тіла, а кохання – це натхнення душі. Любов як функції геніталій залишмо приматам. Мені потрібен космос її очей.

Троянда – як кохання, може завдати болю, якщо не вмієш її узяти.

Віддай людині крихітку себе. За це душа наповнюється світлом.

Виховуючи свою дитину, ти виховуєш себе.

І що цікаво – серце у колібрі майже втричі більше, ніж шлунок. От якби так у людей.

Я скорше дуба вріжу, ніж мене поставлять на коліна.

Моя любов чолом сягала неба, а Гриць ходив ногами по землі (з роману у віршах "Маруся Чурай").

Троянда – як кохання, може завдати болю, якщо не вмієш її узяти.

Віддай людині крихітку себе. За це душа наповнюється світлом.

А треба жити. Якось треба жити. Це зветься досвід, витримка і гарт...

Там, де в жінок не розвинуте почуття честі й гідності, процвітає моральне невігластво чоловіка.

Держава – це я, а не те, що вони з нею зробили. І якби кожен усвідомив, що держава – це він, то досі у нас вже була б достойна держава…

Ну, от і дожилася наша мова, була-була безсмертною в віках, але прийшли бендюжники від слова і потопили мову в матюках.

Чужа душа — то, кажуть, темний ліс. А я кажу: не кожна, ой не кожна! Чужа душа — то тихе море сліз. Плювати в неї — гріх тяжкий, не можна.

Пристрасть – це натхнення тіла, а кохання – це натхнення душі. Любов як функції геніталій залишмо приматам. Мені потрібен космос її очей.

Українська література - це література заборонених і загиблих, розстріляних і зацькованих, вигнаних і забутих, через століття згаданих, через півстоліття надрукованих.

Краса – і тільки, трішечки краси, душі нічого більше не потрібно.

А секунди летять. Отак можна вмерти й нічого не встигнути. Встигаєш тільки втомитися.

Єдиний, хто не втомлюється, – час. А ми – живі, нам треба поспішати.

І все на світі треба пережити, бо кожен фініш — це по суті старт. І наперед не треба ворожити, і за минулим плакати не варт…

Бо хто за що, а ми за незалежність. Отож нам так і важко через те.

Огидна річ – наша терплячість. Наша звичка відмовляти собі у всьому. Так все може відмовитися від нас.

Важко любити розумну жінку. Завжди боїшся впасти в її очах. Жінка втрачає на інтелекті, лише коли закохана. Так що бажано стабільно підтримувати в ній цей стан.

Жінка – як музика, її можна любити навіть не дуже розуміючи.

А втім покоління - це дуже відносна одиниця виміру. В кожному поколінні є свої антиподи. І потім - інволюція в часі. Час - великий карикатурист.

Коли в людини є народ, тоді вона уже людина.

Скільки років кохаю, а закохуюсь в тебе щодня.

Любов – це насамперед відповідальність, а потім уже насолода, радість.

Мабуть, чогось такого подібного в цілому світі немає. Мова солов'їна, а тьохкають чортзна-що.

Будні роблять людей буденними.

Майбутнє щодня стає минулим.

Час неосяжний, коли він категорія Вічності. А звичайний наш час, повсякденний, мигтить-мигтить, його завжди не вистачає. Він летить, мов експрес, не встигнеш озирнутися, а ти вже вчорашній.

Цитати Ліни Костенко за категоріями:

Цитати Ліни Костенко про мотиваціюЦитати Ліни Костенко про часЦитати Ліни Костенко про життяЦитати Ліни Костенко про мовуЦитати Ліни Костенко про патріотизмЦитати Ліни Костенко про жінокЦитати Ліни Костенко про красуЦитати Ліни Костенко про коханняЦитати Ліни Костенко про душуЦитати Ліни Костенко про щастяЦитати Ліни Костенко про сумЦитати Ліни Костенко про взаємовідносиниЦитати Ліни Костенко про натхненняЦитати Ліни Костенко про психологіюЦитати Ліни Костенко про незламність духуЦитати Ліни Костенко про дітейЦитати Ліни Костенко про пристрастьЦитати Ліни Костенко про героїзмЦитати Ліни Костенко про мистецтвоЦитати Ліни Костенко про більЦитати Ліни Костенко про віруЦитати Ліни Костенко про страхЦитати Ліни Костенко про розлукуЦитати Ліни Костенко про людейЦитати Ліни Костенко про політикуЦитати Ліни Костенко про музикуЦитати Ліни Костенко про правдуЦитати Ліни Костенко про УкраїнуЦитати Ліни Костенко про любовЦитати Ліни Костенко про серцеЦитати Ліни Костенко поетів та письменників