Цитати Ліни Костенко

Ліна Костенко

Ліна Костенко

Українська письменниця, поетеса

Лі́на Васи́лівна Косте́нко (нар. 19 березня 1930, Ржищів, Київська округа, Українська СРР) — українська письменниця, поетеса-шістдесятниця. Лауреатка Шевченківської премії (1987), Премії Антоновичів (1989).

У радянські часи брала активну участь у дисидентському русі, за що була надовго виключена з літературного процесу. Авторка поетичних збірок «Над берегами вічної ріки» (1977), «Неповторність» (1980), «Сад нетанучих скульптур» (1987), роману у віршах «Маруся Чурай» (1979, Шевченківська премія 1987), поеми «Берестечко» (1999, 2010). 2010 року опублікувала перший прозовий роман «Записки українського самашедшого», що став одним із лідерів продажу серед українських книжок у 2011 році.

Почесний професор Києво-Могилянської академії, почесний доктор Львівського та Чернівецького університетів.

Відмовилася від звання Героя України. У сучасній українській традиції входить до переліку найвідоміших жінок давньої та сучасної України.

Мати Оксани Пахльовської.

…кажуть, кохання – хімічний коктейль у голові на пару років чи місяців. Втім, буває і хімічний коктейль. У мене в житті був. Вдаряло в голову і розламувало стегна. А кохання – це інше. Кохання вдаряє в душу.
Не з нашим розумом, осягнути, як виглядає Бог. Я тільки знаю, що Той, хто запустив моє серце, Той запустив і Всесвіт.
Хто має право нам, людям, визначати мінімум?! Ті, що собі призначили максимум?!
Відсталий ми народ, українці, зі своїми поняттями про кохання. Нам би все, як у пісні: "Я ж тебе, милая, аж до хатиноньки сам на руках однесу". Тепер би він її тричі трахнув по дорозі.
Я нічого не боюся. Я боюся тільки причетності до ідіотів.
До всіх перинатальних хвороб державності ще й така халепа – виросли покоління, яким усе пофіґ.
…не в тому жах, що тепер жити важко, а в тому, що образливо.
Вічна парадигма історії: за свободу борються одні, а до влади приходять інші. І тоді настає лукава, найпідступніша форма несвободи, одягнута в національну символіку, зацитькала національним пафосом, вдекорована атрибутами демократії.
Мені обридли конфесії з політичним підтекстом. Московський патріархат, київський патріархат. Один всія України, і другий всія України. В очах двоїться – хто ж із них усіїший?
Люди вимагають правди – їм сервірують брехню.
…чому канадський прем'єр-міністр може проїхати до парламенту на ковзанах по замерзлій річці через всю Оттаву, а у нас людей розкидають мало не в кювети, коли їде якесь цабе.
Україна пручається, як Лаокоон, обплутаний зміями. Вона німо кричить, але світ не чує. Або не хоче почути.
Я ніколи не дозволяв собі думати, що в Україні є п'ята колона. Але ж вона вже йде потоптом по моїй душі! Раніше ж принаймні ненависть до українців хоч якось камуфлювалася, а тепер тебе просто готові знищити: "Хотєли свою нєзалєжность? Вот вам!" Виїли Україну зсередини, як лисиця бік у спартанця, ще й дивуються – чого ж вона така скособочена? Чого кульгає в Європу, тримаючись за скривавлений бік? Всю обгризуть, як піраньї, і сипонуть врозтіч. Від України залишиться тільки скелет
Краса – і тільки, трішечки краси, душі нічого більше не потрібно.
Так багато на світі горя, люди, будьте взаємно красивими!
І хто б там що кому не говорив, а згине зло і правда переможе!
Марудна справа – жити без баталій. Людина від спокійного життя жиріє серцем і втрачає талію.
Я всіх люблю, аби не заважали.
Чужа душа – то, кажуть, темний ліс.
А я кажу: не кожна, ой не кожна!
Чужа душа – то тихе море сліз.
Плювати в неї – гріх тяжкий, не можна.
Люди, як правило, бачать світ у діапазоні своїх проблем.
І що цікаво – серце у колібрі майже втричі більше, ніж шлунок. От якби так у людей.
Проблеми ж – як божевілля. Буйних ще можна вилікувати, а тихопомішані – то вже навік.
У кожного своя пустеля і свої міражі.
Людям не те що позакладало вуха – людям позакладало душі.
У всіх народів мова – це засіб спілкування, у нас це – фактор відчуження.
Ну, от і дожилася наша мова, була-була безсмертною в віках, але прийшли бендюжники від слова і потопили мову в матюках.
Ми унікальна нація. У нас хліборобів морили голодом. Режисери ставили спектаклі у концтаборах. Поетів закопували у вічну мерзлоту. У кого ще є атомний саркофаг? А у нас є.
А ви думали, що Україна так просто. Україна – це супер. Україна – це ексклюзив. По ній пройшли всі катки історії. На ній відпрацьовані всі види випробувань. Вона загартована найвищим гартом. В умовах сучасного світу їй немає ціни.
Скільки нас, людства, вже є на планеті? Мільярдів шість? І серед них українці, дивна-предивна нація, яка живе тут з правіку, а свою незалежну державу будує оце аж тепер.
Так, держава – це я, а не те, що вони з нею зробили. І якби кожен усвідомив, що держава – це він, то досі у нас вже була б достойна держава.
Ми – ушкоджене покоління. Ще від предків щось узяли, а нащадкам вже не маємо що передати.
Нашого цвіту по всіх борделях світу.
Кожному поколінню сняться свої кошмари.
Манія величі – це хвороба. Комплекс меншовартості – теж хвороба. Тільки ще гірша. Бо від манії величі станеш іспанським королем, як Поприщін у Гоголя. А від комплексу меншовартості відчуєш себе комахаю і побіжиш по стіні, як Грегор у Кафки.
Шкода, що в жінках так швидко вмирає Ассоль.
Там, де в жінок не розвинуте почуття честі й гідності, процвітає моральне невігластво чоловіка.
Така любов буває раз в ніколи.
Несказане лишилось несказанним.
Пристрасть – це натхнення тіла, а кохання – це натхнення душі. Любов як функції геніталій залишмо приматам. Мені потрібен космос її очей.
Троянда – як кохання, може завдати болю, якщо не вмієш її узяти.
Віддай людині крихітку себе. За це душа наповнюється світлом.
Виховуючи свою дитину, ти виховуєш себе.
І що цікаво – серце у колібрі майже втричі більше, ніж шлунок. От якби так у людей.
Я скорше дуба вріжу, ніж мене поставлять на коліна.
Моя любов чолом сягала неба, а Гриць ходив ногами по землі (з роману у віршах "Маруся Чурай").
Троянда – як кохання, може завдати болю, якщо не вмієш її узяти.
Віддай людині крихітку себе. За це душа наповнюється світлом.
А треба жити. Якось треба жити. Це зветься досвід, витримка і гарт...
Скільки нас, людства, вже є на планеті? Мільярдів шість? І серед них українці, дивна-предивна нація, яка живе тут з правіку, а свою незалежну державу будує оце аж тепер.
Там, де в жінок не розвинуте почуття честі й гідності, процвітає моральне невігластво чоловіка.
Держава – це я, а не те, що вони з нею зробили. І якби кожен усвідомив, що держава – це він, то досі у нас вже була б достойна держава…
Ну, от і дожилася наша мова, була-була безсмертною в віках, але прийшли бендюжники від слова і потопили мову в матюках.
Чужа душа — то, кажуть, темний ліс. А я кажу: не кожна, ой не кожна! Чужа душа — то тихе море сліз. Плювати в неї — гріх тяжкий, не можна.
Пристрасть – це натхнення тіла, а кохання – це натхнення душі. Любов як функції геніталій залишмо приматам. Мені потрібен космос її очей.
Українська література - це література заборонених і загиблих, розстріляних і зацькованих, вигнаних і забутих, через століття згаданих, через півстоліття надрукованих.
Краса – і тільки, трішечки краси, душі нічого більше не потрібно.
А секунди летять. Отак можна вмерти й нічого не встигнути. Встигаєш тільки втомитися.
Єдиний, хто не втомлюється, – час. А ми – живі, нам треба поспішати.
І все на світі треба пережити, бо кожен фініш — це по суті старт. І наперед не треба ворожити, і за минулим плакати не варт…
Бо хто за що, а ми за незалежність. Отож нам так і важко через те.
Огидна річ – наша терплячість. Наша звичка відмовляти собі у всьому. Так все може відмовитися від нас.
Важко любити розумну жінку. Завжди боїшся впасти в її очах. Жінка втрачає на інтелекті, лише коли закохана. Так що бажано стабільно підтримувати в ній цей стан.
Жінка – як музика, її можна любити навіть не дуже розуміючи.
А втім покоління - це дуже відносна одиниця виміру. В кожному поколінні є свої антиподи. І потім - інволюція в часі. Час - великий карикатурист.
Коли в людини є народ, тоді вона уже людина.
Скільки років кохаю, а закохуюсь в тебе щодня.
Любов – це насамперед відповідальність, а потім уже насолода, радість.
Бог дав жінці розум, щоб було два полюси правди.
Мабуть, чогось такого подібного в цілому світі немає. Мова солов'їна, а тьохкають чортзна-що.
Будні роблять людей буденними.
Майбутнє щодня стає минулим.
Час неосяжний, коли він категорія Вічності. А звичайний наш час, повсякденний, мигтить-мигтить, його завжди не вистачає. Він летить, мов експрес, не встигнеш озирнутися, а ти вже вчорашній.