Цитати Пантелеймона Куліша

Пантелеймон Куліш

Пантелеймон Куліш

Український письменник, фольклорист, етнограф, мовознавець, перекладач, критик, редактор, видавець, філософ історії

Пантелеймон Олександрович Куліш народився 27 липня 1819 р. в містечку Вороніжі Глухівського повіту Чернігівської губернії у сім’ї старого козацького роду. Був дитиною від другого шлюбу дрібного маєткового дворянина Олександра Андрійовича, який походив зі старшинського козацького роду Кулішів гербу Сліповрон, і доньки козацького сотника Івана Гладкого — Катерини. Закінчив Новгород-Сіверську гімназію, слухав лекції в Київському університеті. Повноправним студентом так і не став – через відсутність у документах свідчень про дворянське походження. Але це не завадило молодому Пантелеймонові набути, засвоїти знання. Після закінчення курсів прослуховування лекцій він став викладачем у дворянському училищі в Луцьку, згодом – працював у Києві та Рівному.

Коли журнал «Современник» починає друкувати в 1845 році перші розділи його славетного роману «Чорна рада», його запрошують до столиці на посаду старшого вчителя гімназії і лектора російської мови для іноземних слухачів університету. Через два роки Петербурзька Академія наук за рекомендацією відрядила Куліша в Західну Європу вивчати слов'янські мови, історію, культуру та мистецтво, куди він вирушив зі своєю вісімнадцятирічною дружиною Олександрою Білозерською, з якою побралися 22 січня 1847 р. Боярином на весіллі був співучий, дотепний, веселий друг Пантелеймона — Тарас Шевченко.

У 1847-му заарештований за належність до Кирило-Мефодіївського товариства. Жандармерія не змогла довести його участь в організації, однак за «надзвичайні думки про важливість України» та наявність у його творах «двозначних місць, що могли вселяти в малоросів думки про право їх на окреме існування від імперії» був засуджений на чотири місяці ув’язнення. Під час арешту Пантелеймона, через нервове знесилення, Олександра народжує мертву дитину. На жаль, більше дітей у пари не було. Після «щирого каяття» і заступництва друзів термін скоротили вдвоє і направили на 3-річне заслання в Тулу. Пізніше у Санкт-Петербурзі активно співпрацював з першим українським часописом «Основа».

У грудні 1850 р. вченого звільнили від заслання із забороною друкуватися. В цей період він працює на посаді редактора в статистичному відділі Міністерства державного майна, продовжує наукову та літературну діяльність, друкується під різними псевдонімами в журналах „Современник”, „Отечественные записки”. Активно досліджує життя і творчість М. Гоголя і стає його першим біографом.

У 1857 р. на останні кошти він відкриває власну друкарню з метою друкування і розповсюдження творів українською мовою. Найбільшим своїм творчим успіхом Пантелеймон Куліш вважав двотомну збірку фольклорно-історичних і етнографічних матеріалів «Записки о Южной Руси». З'явилися вони в Санкт-Петербурзі у 1856—1857 роках у двох томах. Збірка була написана «кулішівкою» — придуманим Кулішем першим українським фонетичним правописом, який згодом прислужився і для друку «Кобзаря» 1860 року, і для журналу «Основа». У 1857 р. Пантелеймон Олександрович склав і видав українську „Грамматку”. Це стало особливою подією часу, оскільки з’явився перший підручник українською мовою для народної школи. Через чотири роки після першого видання „Грамматки” педагог-просвітник вирішив здійснити друге її видання – коротше й трошки іншого змісту, додовши наприкінці коротку історію України. Ці два підручники широко використовувалися в навчально-виховному процесі недільних шкіл у другій половині ХІХ ст.. і взагалі відіграли велику роль у розвитку національної освіти України.

Через нестачу коштів та відсутність роботи у зв'язку із закриттям «Основи», Куліш у 1864-му році переїздить у Варшаву, де працює урядовцем. Працюючи у Варшаві в 1864 — 1868 роках, з 1871 року у Відні, а з 1873 — у Санкт-Петербурзі на посаді редактора «Журнала Министерства путей сообщения», він готував тритомне дослідження «История воссоединения Руси», в якому прагнув документально підтвердити ідею історичної згубності народно-визвольних рухів і піднести культуротворчу місію польської шляхти, ополяченого українського панства і російського царизму в Україні. Роки спливали, однодумців, по суті, не залишилося, надто після появи «Истории воссоединения Руси», яка була зустрінута українською громадськістю із розчаруванням і обуренням (гострому осуду працю піддали, зокрема, Л. Глібов, Б. Грінченко). Сам Куліш поступово розчарувався в державній службі і своїх «москвофільських» орієнтаціях, особливо — після появи Емського указу.

Останні роки життя педагог і письменник віддав перекладацькій діяльності. Куліш оселився на хуторі Мотронівка поблизу Борзни Чернігівської губернії. Куліш багато перекладав, особливо Шекспіра, Гете, Байрона, Шиллера, Гейне. Видав у Женеві третю збірку поезій «Дзьвін» (1893). П. Куліш був першим перекладачем Біблії українською мовою.

Пантелеймон Куліш пішов з життя 14 лютого 1897 року на своєму хуторі Мотронівка.

Багатогранна діяльність Пантелеймона Олександровича Куліша як педагога, письменника-просвітителя, перекладача, фольклориста, історика, мовознавця, літературознавця, критика, публіциста, видавця, громадянина і до сьогодні не втратила актуальності, мистецької і наукової цінності. Заснував в столиці Російської імперії першу українську друкарню, чим сприяв появі значної кількості українських творів та появі нових імен в літературі. Укладена ним українська «Граматка» та новий фонетичний правопис („кулішівка”) справили значний позитивний вплив на розвиток національної освіти в Україні.

У 1999 році на хуторі Мотронівка був закладений камінь з написом: “Тут буде споруджено історико-меморіальний музей-заповідник Пантелеймона Куліша “Ганнина Пустинь“. У 2000-му музей відкрили. За його романом «Чорна рада» на Київській кіностудії ім. О. П. Довженка Микола Засєєв-Руденко створив однойменний 9-серійний телесеріал (2000). Псевдоніми П.Куліша: Панько Казюка, Павло Ратай, Хуторянин, Панько Олелькович.

Уже пора нам знати, що нема там добра, де нема правди.
Мало чого не буває, що п'яний співає!
Своєї мови рідної і свого рідного звичаю вірним серцем держітеся. Тоді з вас будуть люди як слід, тоді з вас буде громада шановна і вже на таку громаду ніхто своєї лапи не положить.
Нас послано тільки пророкувати воскресення мертвих і будить сонних. Се наше діло.
Моя хата скраю, я нічого не знаю.
Простолюдин наш, за всієї байдужості до того, що нині перед ним діється, надзвичайно схильний мріяти й часто з нічев'я добуває дивовижні надії: новий доказ юности племені, яке передчуває краще життя попереду.
Малоросійські простолюдини на питання „звідки ви?“ будуть відповідати „з такої-то губернії“; але на питання „Хто ви? Який народ?“ не знайдуть іншої відповіді, як тільки: „Люде, так собі народ та й годі“. „Ви русскіє? — Ні. — Хохли? — Якії ж ми хохли? (Хохол — слово лайливе, і вони його відкидають). — Малоросіяни? — Що то за маросияне? Нам його й вимовить трудно“ (Малоросіянин — слово книжне і вони його не знають). Словом, земляки наші, даючи називати себе Руссю, Черкасами, чим завгодно, самі себе називають тільки людьми і не присвоюють собі ніякого власного імені…
Відродження духу народного в діяльності невеликої верхньої верстви залежить від близькості цієї верстви до маси й любові до неї.
Як споглянеш на дівоцьку вроду, то здасться тобі, що вже ні на землі, ні на небі нема нікого кращого.
У нас, панове, наука своя, тисячолітня: вона навчила нас більше слухати праведного Слова Божого, аніж лукавої панської мови.
Святе слово – рідна мати; Єсть іще святиня, Вища, Богові миліша – Рідная Вкраїна.
Оживить живеє слово Рідну Україну.
Змовчана правда краща од голосної брехні.
Живу я розумом, а серце тихо спить.
Воскреснеш, нене, встанеш з домовини... Тебе я словом правди привітаю, І розіллється слава України По всій вселенній, од краю до краю.
Віщуванням новим Серце моє б'ється, — Через край із серця Рідне слово ллється...
Бистра річка — життя моє, Широка-глибока... Плавле-тоне на тій річці Душа одинока.
А тим часом дбаймо про свою словесну автономію, творімо свою автономічну будучину, знаймо добре, що ми в себе дома, серед своєї рідної сім'ї, у своїй рідній хаті, що нам ніхто її не дасть, ніхто не відійме, ніхто ж і не обогріє та й не освітить її так, як ми самі.
А то горе, що душа — наче птиця без крил хоче піднятися над землею, а туча до землі й пригнітає.
І чужі ми чужениці В рідній Україні, Як пташина без гніздечка На німій руїні.
Їсте, п'єте, спите і любите Вкраїну... Як не любить її, безсудницю, коли за те, за те одно, що вміли гнути спину перед ледачими людьми, як і самі, діди, батьки та й ви з синками та дочками постали значними людьми або й панками!
Єсть нерушимий закон правди в душі у всякого поета; не здолає поет самохіть підняться вгору душею: підіймає його дух його плем'я.
Єсть у світі правда чиста, І добро, і воля - Іззивай їх, моя думо, На ріднеє поле.
Із того часу всі в нас поділились на живих і мертвих, та й довго ще ділитимуться.
Два коти в одному мішку не помиряться...
Брехнею світ пройдеш, та назад не вернешся.
Ні, вже, мабуть, шкода перемішувати тісто, вийнявши з печі! Яке посадили, так і спечеться.
Отак-то завсегда доводиться нам там честь да слава! Збоку дивляться люде, дивуються, що блищить, сіяє, а в серце ніхто не загляне. Тут день і ніч мізкуєш розумом, не знаючи спочинку, а тут під боком гадюки сичать і на твою душу чигають.
Хоч греблі гати, хоч мости мости, вода прорветься: ні порадою, ні силою не переможеш нашого товариства. Лучче пливи, куди вода несе...
Погано було за ляхів, та вже ж і наші гуляють не в свою голову!
Чи все ж те розумом збагнути, Що дасться серцеві відчути?
Тяжко жить на світі, а хочеться жить.
Доля звичайно тих найвище підносить, кого думає найнижче зіпхнути. Не гордуй бідними, не гордуй низькими, не гордуй робучими, боярине, бо хто ще знає, до котрої хто криниці прийде воду пити!
Адже пристрасть засліплює зір, А бажання - се ж чари, Плодить оку і світ, і богів, Як пустиннії мари.
І то ж бо правда, що коли будеш укупі з тим, кого любиш, то день так швидко пробіжить, як часиночка.
Так нема ніде правди? Ні в своїх, ні в чужих?
Мабуть, вас няньки вже змалечку загодовують такою кашею, щоб і з сивим волосом не перестав чоловік липнути до баб!
В нас над усе - честь і слава, військова справа, щоб і сама себе на сміх не давала, і ворога під ноги топтала. Про славу думає лицар, а не про те, щоб ціла була голова на плечах. Не сьогодні, дак завтра поляже вона, як од вітру на степу трава; а слава ніколи не вмре, не поляже, лицарство козацьке всякому розкаже!
Слави треба мирові, а не тому, хто славен? Мир нехай навчається добру, слухаючи, як оддавали жизнь за людське благо; а славному слава у бога!
Лучче мені проміняти шаблю на веретено, аніж напасти вдвох на одного!
А дівочому серцю що і молоденька краса, що і козацька слава, коли до неї козак не горнеться?
Се вже так завсегда буває, що скоро чоловік зробить добре діло, то сатана, не за хлібом його згадуючи, і підсуне іскушеніє...
Душа в чоловіка одна, що в козака, що в жінки: занапастивши її, другої не добудеш.
Дивляться на Божий мир із бочки, тільки не з порожньої, як той Діоген, а по шию в горілці.
Вам жизнь іздається казнає-чим. Хата, піч, подушки - ото вам і все щастя. А козакові поле не поле, море не море, щоб ізнайти долю. Козацька доля в Бога на колінах. Туди і рветься наша душа...
Коли в нас заведеться добро, то й москалю буде лучче.
Адам був чоловік не нашого брата, та й той спіткнувсь на Єву!
Коли взявсь брехати по-собачи, то й пропадеш, як собака!
Перевелись тепер лицарі в Січі: зерно висіялось за війну, а в кошу осталась сама полова.
Сі баби ніяк не збагнуть, шо сьогодні можна з чоловіком рубатись на всі застави, а завтра гуляти в купі по-батерськи. Не знать як дивляться на божий світ. Сказано — баби.
Колико-то гробів, а всі ж то тії люде жили на світі, і всі пішли на суд перед бога! Скоро й ми підем, де батьки і діди наші.
Дожились вражі сини до порожніх кишень, то й заводять між народом трусу, щоб під каламутний час людським добром наживатись.
Усяке багатство, усяка слава - усе воно суєта суєт; і шабля, й булава з бунчуком, і горностайова кирея поляжуть колись поруч із мертвими кістками.
Сказано - козаки: байдуже їм про жінок, як заходяться з військовими речами.
А собi думав що я смичок , а всi люди то скрипка , як смикну а вони й заграють ! Як наче не живу , а весiлля справляю !
Не можна, мабуть, інше, як тілько горем да бідою, довести людей до розуму.
Путнього не скажеш, прилипнувши до баби.
Рідко, може, єсть на Вкраїні добра людина, щоб ізжила вік, да не була ні разу в Києві.
Так-то усе те лихо минулось, мов приснилось. Яке-то воно страшне усякому здавалось! А от же, як не божа воля, то їх і не зачепило. Се так, як от інколи схопиться заверюха — громом гримить, вітром бурхає, світу божого не видно; поламле старе дерево, пови-ворочує з коріннєм дуби й берези; а чому указав господь рости й цвісти, те й останеться, і красується весело да пишно, мов ізроду й хуртовини не бачило.
Уже коли рвати, то рви, не дьоргавши!
Жіноча річ коло печі, а нам, козакам, чарка та шабля.
Весело й тяжко згадувати нам тебе, старий наш діду Києве! Бо й велика слава не раз тебе осіяла, і великії злигодні на тебе з усіх боків збирались ... Скілько-то князів, лицарства і гетьманів добуло, воюючи за тебе, слави; скілько-то на твоїх вулицях, на тих старосвітських стогнах, на валах і церковних цвинтарях пролито крові християнської! Уже про тих Олегів, про тих Святославів, про тії ясири половецькії нічого й згадувати. Ту славу, тії злигодні вибила нам із голови безбожна татарва, як уломився Батий у твої Золоті ворота. Буде з нас і недавніх споминок про твою руїну.
Сьогодні пан, а завтра пропав.
- Скажи менi , як же ти можеш глядячи смертi в очi ще й жартувати ? - Та хiба все наше життя не жарти ?
Гора з горою не зійдеться, а чоловік з чоловіком зійдеться.
Поки ляхи да недоляшки душили Україну, туди втікав щонайкращий люд з городів; а тепер хто йде на Запорожже? Або гольтяпака, або злодюга, що боїться шибениці, або дармоїд, що не звик заробляти собі насущного хліба. Сидять там окаяннії в Січі да тілько п'янствують, а очортіє горілку пити, так і їде в городи да тут і величається, як порося на орчику.
Тіло потішається, як чоловік зап`є, а душа погибає; от і все.
Нерівними на світ народжаємося, а рівними вмираємо!
Дівка, кажуть, як верба: де посади, там і прийметься.
Хіба ж уся жи­знь наша не жарти? Помаже по губах медом, ти думаєш: от тут-то щастє! Аж глянеш - усе одна омана!