Authors
Categories

Цитати Світлани Поваляєви про сум

Світлана Поваляєва

Світлана Поваляєва

Українська письменниця, журналістка

Поваляєва Світлана Вадимівна народилася 20 березня 1974 року в Києві. Закінчила Інститут журналістики Київського університету ім. Тараса Шевченка. Працювала на телеканалах СТБ та «Новий», у журналі «ПІК» та інтернет-газеті ForUm. Нині працює журналістом програми «Час важливо» на «5 каналі».

Вірші та проза Світлани Поваляєвої публікувалися у збірках, антологіях, літературних часописах. Є авторкою циклу казок для дітей «Вррум-чарівник» та «Вррум в лабетах Правил». Автор книжок «Ексгумація міста», «Замість крові», «Орігамі-блюз», «Сімург», «Камуфляж в помаді», «Небо – кухня мертвих». У 2018 році після виходу семи прозових книжок вийшла перша поетична збірка авторки «Після Криму».

Член журі літературного конкурсу «Міський молодіжний роман» (2006). Претендентка на звання секс-символу української літератури (2008, проводився у рамках Форуму видавців у Львові). Має двох синів – Василя (1996) та Романа (1997). Підтримує легалізацію легких наркотиків і рок-музику. За релігійними переконаннями є буддисткою.

Світлану Поваляєву називають однією з небагатьох сучасних письменниць, які, відповідаючи епосі інформаційного перенасичення, створюють літературу, яку цікаво читати.

Таке враження, ніби ти блякнеш, бліднеш, прозорішаєш, розчиняєшся, мов зображення на погано проявленій чорно-білій фотографії.

Час проноситься, як реактивний літак і його вистачає лише на смерть. Перетворишся на купку брудної, обісцяної цегли, так і не дочекавшись інвестицій у свою неповторність.

А ти все очікуєш на неприйдешні зустрічі з ксерокопійованого минулого особистої історії сподівань, на лотерейну винятковість спілкування...

Віриш, без надії якось спокійніше, легше жити, коли нічого й нікого не чекаєш.

Жмуток кохання розсипається мов обгорілі квіти від найменшого дотику погляду думки.

Єдине, яке за своє життя він скоїв убивство, - це вбивство Часу.

Обличчя за п'ять років не постаріло, а просто втратило актуальність.

Глухий біль, схожий на всеосяжний похмільний сором, тицькався тупими кутами в серце, в мозок, в печінку, стискав нудотно своїми пружними моцаками світле яблуко сонячного сплетіння, навалювався і огортав, і чавив ззовні настирливим почуттям гіперсамотньої безвиході, бо таким болем, як і докорами і душевними муками похмілля, неможливо з кимось поділитися...

Все просто. Просто, і тому жахливо.

Важко живеться не тому, що нема правил. а тому, що існує розклад.

Обоє живуть з доброякісною пухлиною суїциду, й тому в них обох відсутня межа страху.

За шибою ледь розвиднюється - ще не час прокидатися, не хочеться...Не хочеться ані прокидатися, ані знову поринати у сновидіння - хочеться опинитися по той бік декорацій...

Ця ідилія не могла тривати довго, як взагалі будь-яка ідилія. Неможливо дати всім усе, бо всіх багато, а усього - мало!

А життя - мов під склом - зсипається мокрим снігом за шибкою, іде невідворотно повз...Душа в скляному вакуумі - лише обличчя поналипали зовні, юрмляться, намагаються роздивитися застигляй водограй осінніх квітів у чужій душі. Beyond tomorrow...

Одного разу, доки ще не остаточно прокинулася, я зрозуміла, що в іграх немає правил. У жодній. Всі думають, що є, а їх немає. Тому нам так важко жити...

Все лайно її життя має піти саме по собі, воно спливе колись, просто треба набратись терпіння й перечекати.

Самотність рано чи пізно ошукує навіть найсильніших - змушує їх до спорудження кришталевих в'язниць і дзеркальних покоїв неспокою через чуже життя.

Пильнуйте, кому ви даруєте свої дотики..