Цитати Світлани Поваляєви

Світлана Поваляєва

Світлана Поваляєва

Українська письменниця, журналістка

Поваляєва Світлана Вадимівна народилася 20 березня 1974 року в Києві. Закінчила Інститут журналістики Київського університету ім. Тараса Шевченка. Працювала на телеканалах СТБ та «Новий», у журналі «ПІК» та інтернет-газеті ForUm. Нині працює журналістом програми «Час важливо» на «5 каналі».

Вірші та проза Світлани Поваляєвої публікувалися у збірках, антологіях, літературних часописах. Є авторкою циклу казок для дітей «Вррум-чарівник» та «Вррум в лабетах Правил». Автор книжок «Ексгумація міста», «Замість крові», «Орігамі-блюз», «Сімург», «Камуфляж в помаді», «Небо – кухня мертвих». У 2018 році після виходу семи прозових книжок вийшла перша поетична збірка авторки «Після Криму».

Член журі літературного конкурсу «Міський молодіжний роман» (2006). Претендентка на звання секс-символу української літератури (2008, проводився у рамках Форуму видавців у Львові). Має двох синів – Василя (1996) та Романа (1997). Підтримує легалізацію легких наркотиків і рок-музику. За релігійними переконаннями є буддисткою.

Світлану Поваляєву називають однією з небагатьох сучасних письменниць, які, відповідаючи епосі інформаційного перенасичення, створюють літературу, яку цікаво читати.

Ми зустріли себе - це єдина причина завершення пристрасті, закоханості - тієї космічної хвороби, що жодних пояснень на Землі не має.
Музична скринька осені зіграла сумовито-ніжну мелодію у ясному небі.
Коли ти втратив усе і спорожнів, і холодно тобі, холодно - встань і йди! Ні-на-ві-що! Просто йди, щоби ніколи більше сюди не повернутися. Якщо схибиш - житимеш вічно, себе не тямлячи, - людиною. Встань і йди, коли покинули тебе почуття і всі, кого тримав на них, мов на ланцюжках!
Людині має бути добре тільки так, як ти це собі уявляєш, все, що поза твоєю системою координат, - або є хибним і "сатанинським", або його просто не існує.
Сонце вирішило супроводжувати жінку, куди б та не йшла, бо вона була істотою, здатною увібрати в себе всю Любов Всесвіту.
Зло - безсенсовне, жах - безсюжетний, страх - живий.
Людина - це карнавальне самознищення - веселощі, насильство, сценографія смерті...
Таке враження, ніби ти блякнеш, бліднеш, прозорішаєш, розчиняєшся, мов зображення на погано проявленій чорно-білій фотографії.
Час проноситься, як реактивний літак і його вистачає лише на смерть. Перетворишся на купку брудної, обісцяної цегли, так і не дочекавшись інвестицій у свою неповторність.
А ти все очікуєш на неприйдешні зустрічі з ксерокопійованого минулого особистої історії сподівань, на лотерейну винятковість спілкування...
Тіко не плакай. Затопиш сльозами мізки.
Людям ніколи не набридає читати, бо література - це описування їх самих, документальне підтвердження реальності їхнього існування. Фіксація і бетонізація.
Музика - це математика, вітер, вільна енергія, що тече, душа космосу, прозорий крилатий вогонь чистого сприйняття.
Усі ми маленькі нещасні комп'ютери ввімкнені у перенапружену мережу агресії в голому інформативному полі просто неба...
Віриш, без надії якось спокійніше, легше жити, коли нічого й нікого не чекаєш.
Немає страшнішої помилки, аніж дістатися до своєї мрії впритул та зупинитися /.../ якщо ти дійшов до свого найпотаємнішого бажання і не насмілився його торкнутися: знай, від сьогодні твій час зупинився. Ні, один день змінюватиме інший, сонце сходитиме та заходитиме, і на важливі зустрічі ти запізнюватимешся так, ніби час ще й як біжить. Але десь глибоко в тобі відтепер завжди буде куточок із відсутнім часом, в якому ти вічно стоятимеш і дивитимешся на свою мрію, що просто перед тобою світить вологими очиськами, і вічно чудуватимешся, чому ти не можеш схопити свій скарб у оберемок та дременути з ним геть, коли вже він так близько..
Холодні, сильні й байдужі ніколи не бувають уважними.
З нею приємно говорити ні про що, а це вже щось та й значить.
Взагалі, серед чоловіків я частіше спостерігаю природний дар слухання, попри всю їхню самозакоханість. Жінки перебивають весь час, вони чують лише себе і квапляться висловити все й одразу.
Жмуток кохання розсипається мов обгорілі квіти від найменшого дотику погляду думки.
Подумаєш, рік туди, рік сюди - любов - поза часом або не має часу. Часу взагалі нема. Тільки одні чомусь запізнюються на потяги і літаки, а інші - ні.
Єдине, яке за своє життя він скоїв убивство, - це вбивство Часу.
Для деяких людей час має перманентну властивість зникати і невблаганно поновлюватися.
Проорювання мозкових доріжок...
Обличчя за п'ять років не постаріло, а просто втратило актуальність.
Ламкий і непевний, сторожкий і хворобливий спокій обіймав їх легкими долонями на межі ранку.
Глухий біль, схожий на всеосяжний похмільний сором, тицькався тупими кутами в серце, в мозок, в печінку, стискав нудотно своїми пружними моцаками світле яблуко сонячного сплетіння, навалювався і огортав, і чавив ззовні настирливим почуттям гіперсамотньої безвиході, бо таким болем, як і докорами і душевними муками похмілля, неможливо з кимось поділитися...
Як небезпечно спати з кимось: переплітаються не лише тіла, а й сновидіння, - так, що їх вже не розплутати, - як волосся, думки, дихання і тепло...
Все просто. Просто, і тому жахливо.
Важко живеться не тому, що нема правил. а тому, що існує розклад.
Літо – це казка. Влітку, як у казці й уві сні – все стає можливим.
Обоє живуть з доброякісною пухлиною суїциду, й тому в них обох відсутня межа страху.
Ти хочеш посміхнутись? Клікни на двокрапку і праву дужку. Твій смайлик відповзе у Павутиння...
Є люди, чиє життя подорожує крізь час і простір, а моє - ні. Моє життя лежить у сейфі. Або у шафі. Хтось має його відімкнути й випустити у час і простір.
За шибою ледь розвиднюється - ще не час прокидатися, не хочеться...Не хочеться ані прокидатися, ані знову поринати у сновидіння - хочеться опинитися по той бік декорацій...
Скалічені через позбавлення крил янголи підтримують демографічну рівановагу роду людського..
Перед світанням їй наснилися власні нирки небесно-ртутного кольору зі звивчастими каналами, які сяяли надприродною красою прямо перед очима, і від болю було не те що крикнути - не продихнути, ніби хтось щосили тиснув на них кам'яними пальцями...
Літо повідмикало на прощання всі двері й прочинило шиби - тілом гуляє протяг.
Ця ідилія не могла тривати довго, як взагалі будь-яка ідилія. Неможливо дати всім усе, бо всіх багато, а усього - мало!
А життя - мов під склом - зсипається мокрим снігом за шибкою, іде невідворотно повз...Душа в скляному вакуумі - лише обличчя поналипали зовні, юрмляться, намагаються роздивитися застигляй водограй осінніх квітів у чужій душі. Beyond tomorrow...
Одного разу, доки ще не остаточно прокинулася, я зрозуміла, що в іграх немає правил. У жодній. Всі думають, що є, а їх немає. Тому нам так важко жити...
Все лайно її життя має піти саме по собі, воно спливе колись, просто треба набратись терпіння й перечекати.
Самотність рано чи пізно ошукує навіть найсильніших - змушує їх до спорудження кришталевих в'язниць і дзеркальних покоїв неспокою через чуже життя.
Пильнуйте, кому ви даруєте свої дотики..
Писати романи легко. Читати - борони Боже.